Вшанування солдатських вдів

відбулося 4 листопада 1984 року.

Початок церемонії - в 14 год. 30 хв.

 

                 СОЛДАТСЬКИМ ВДОВАМ —

                           ЗАГАЛЬНА ШАНА

 

 

Ще одним проявом за­гальної поваги й уваги до солдатських вдів став ве­чір їх вшанування, що не­давно відбувсь у Семенівці. В ньому поєднались радість і смуток, гордість і біль. Як на святі Пере­моги, коли на згадку при­ходять страшні роки воєн­ного лихоліття. Ті роки, що сумом   незамінимої втрати, невимовного горя обпекли серця і цих жі­нок, які ось зараз пряму­ють до меморіалу загиб­лим воїнам. Вони, солдат­ські вдови, несуть сюди ві­нки, а журлива мелодія пісні «Степом, степом...» скорботою стелиться їм до ніг,   гарячою   сльозою зблискує в очах.

Кожна мить церемонії покладання вінків — ще одне   ствердження того, що «Ніхто не забутий, ні­що не забуте».   Те саме слід сказати й про звуча­ння пісні «Журавлі», що її виконав для вдів сіль­ський чоловічий вокаль­ний ансамбль, і про теплі слова  піонерського при­вітання...

Після покладання він­ків усі прямують до залу Будинку культури, де сол­датським вдовам — найпочесніше місце, загальна теплінь, найщиріша шано­бливість.

Ведуча вечора Л. П. Руденко, звертаючись до присутніх у залі, говорить:

— Зараз ми поведемо мову про сільських вдів, чоловіки яких загинули на фронтах Великої Вітчиз­няної війни. Ці жінки сті­йко перенесли всі незгоди,  що випали на їх долю, невтомно трудились у колгоспі, ростили дітей.

Про кожну із вдів, під­креслює   ведуча, можна розповідати й розповідати. І це буде велика, хвилю­юча повість про їх невми­руще кохання, ніжну вір­ність, невичерпну праце­любність, непохитну стійкість,   мужність,   відда­ність   материнському   й   громадянському обов'язку. Назовімо, наприклад, одну з них —

Н. Т. Голодну. Настя Тихонівна прожила із своїм чоловіком у дру­жбі та злагоді 13 років, а жде його з війни 41 рік. Вона виростила й вихова­ла 4 дочки, наймолодша з яких, Мотрона, працює у рідному колгоспі. До речі, її ім'я — Мотрона Пішта — добре відоме читачам «Ленінського прапора», як самодіяльного літера­тора. На цьому вечорі по­етеса прочитала для мами свій  вірш «Вклоняється матері вишня», виконала пісню «Синий платочек». Чоловік Насті Тихонівни загинув у Прикарпатті, в м. Долина, де й похова­ний. Рідні часто приїжд­жають сюди, щоб вклони­тись світлій пам'яті муж­нього воїна.

Ведуча   називає ще і ще   імена солдатських вдів. Серед них — С. П. Чаус. Степанида Павлів­на, як і інші жінки, кого нині в залі вшановує усе село,— заслуговує на на­йвищі слова   вдячності, поваги, шани... Виростила 2 синів. Старший Іван за комсомольською путівкою брав участь в освоєнні ці­линних земель. Нині живе в Казахстані. Молодший син Олексій — шофер ко­лгоспу «Червоний лан». Пишається мати синами, а ще вона сповнена гор­дості за розквіт рідного села, рідного колгоспу. І пригадала жінка, розпові­ла людям, як важко було трудитися в господарстві у воєнні та післявоєнні ро­ки, коли бракувало техні­ки, коли жінки вручну ви­конували більшість робіт...

Безліч випробувань ви­пало й на долю П. Є. Калініченко.  Коли провела на фронт чоловіка, працю­вала в трудармії, в осно­вному  на лісозаготівлях. В її спогадах про той час, коли   кожна радянська людина для перемоги над ворогом робила все, що могла, лейтмотивом звучала фраза:

— Хай вічно буде мир на планеті!

Для П. Є. Калініченко та  інших   солдатських вдів самодіяльні артисти виконали пісні.

На вечорі виступили голова колгоспу «Червоний лан» В. І. В'юн,   який вручив солдатським вдо­вам від правління госпо­дарства цінні подарунки, голова виконкому Семенівської   сільської Ради Д. І. Голодний.

Від імені дітей солда­тських вдів М. П. Пішта подякувала за увагу до їх матерів і висловила загальне побажання присут­ніх:

— Хай завжди буде мир!

До цього вечора була підготовлена  виставка «Книга, обпалена війною» і проведений тематичний огляд літератури.

В організації та прове­денні вшанування вдів ба­гато ініціативи й творчого підходу проявили завіду­юча сільською бібліотекою Г. І. Мелешко, вчителька Л. М. Дмитрушко,   інші культпрацівники.