братам Гуржій — присвячую.
Стояло літо
грізного сорок першого. Ясне, ласкаве сонце заступили чорні хмари диму
і тіні ворожих літаків. Горіли на ланах достиглі хліба. Диміли села. Стогнала
під кованим чоботом чужинця рідна земля. Курними дорогами йшли і йшли солдати.
Йшли на бій.
Чотирьох своїх синів — Івана, Артема, Григорія і
наймолодшого Клима провела на війну мати-селянка . Плакала гірко, цілувала
стежину, по якій вони пішли від рідного порогу,
і благала Бога, аби, пройшовши крізь усі вогні, живими повернулися до
рідної домівки.
Минали дні...
Намагалась більше бути межи людьми, де не так різко відчувались біль і туга за дітьми. З димних фронтових
доріг летіли до неньки листи-трикутники.
Чекала...
Дні і ночі... Вогнем обпекла перша страшна звістка: в тремтячих натруджених
руках тримала похоронку. Невдовзі безжалістно
постукала в її хату друга, третя, четверта...
— Синочки мої, соколята! — заламуючи руки, билась у
страшному відчаї мати.
Якою міркою можна було виміряти материнський біль? Холодний фашистський
свинець навік залишив у материнському теплому і ніжному серці чотири глибокі,
пекучі рани.
Доживала віку з невісткою і внуками. І багато літ
після війни, кожної весни старенька мати, прикладаючи хустинку до очей, сумним поглядом проводжала в небі журавлині ключі,
що повертали в рідні краї.
Синочки мої, соколята...
На той час, як чотири брати-солдати розпрощалися з
життям, я ще не прийшла в нього, та дізналася про це з розповідей старших. І
завжди, при згадці низько вклоняюсь їх світлій пам'яті, і вклоняюсь могилі їх
матері, невеличкої на зріст, але мужньої і сильної.
жовтень,90 р.
М. ПІШТА.
с. Семенівка.