Він ішов на війну, залишаючи вдома
трьох малолітніх донечок і дружину, яка
чекала
четверту дитину.
І потяглися дні тривожного
чекання. Стояла пізня осінь 1943-го. На
вогняних дорогах він був поранений і
через деякий
час, підлікувавшись у
госпіталі,
зі своєю військовою частиною проходив дорогами
рідної Сумщини. Зовсім недалеко рідне село,
рідна хата...
Попросивши дозволу у командира, і запевнивши
на швидке повернення в
частину, він
з бойовим побратимом ступив на землю Липоводолинщини.
Перемахнувши не через
один ярок, — наближався до свого села. Рана
давала про себе знати (поранення було в ногу), але він, як
міг, поспішав до рідної оселі.
...Пташенятами летіли назустріч доньки, заплакала
дружина. Підступив ближче, привітався. Поглянула якось, ніби винувато, і тихо
промовила:
—
Пробач, я знову подарувала
тобі не сина.
Швидко метнувся на піч, де лежало немовля з
чорним-чорним і довгим, аж до брівок, волоссячком. Дужою рукою погладив
малесеньку голівку семиденного сповиточка
і промовив: «Виростай щасливою, донечко, без війни...».
Через два дні він залишав свою оселю.
Прощався з дітьми, дружиною. А коли вона вже мала переступити поріг, аби провести солдатів хоч за село, на
печі голосно заплакало немовля. Обійняв дружину:
—
Не треба за нами
далеко
йти, дитя плаче... Іди до нього... Чекай, і не смій
плакати, чуєш, не плачте, бо не прийду, не повернуся...
...Вони
наздоганяли свою частину.
Не плакала... Терпіла і чекала... З далеких доріг
прилітали маленькі трикутники-листи. Та
ось, за дев'ять місяців до світлого дня Перемоги, найстрашніша звістка
не обминула їх оселю.
Скріпивши серце якоюсь
нежіночою силою,— не плакала (так велів він), терпіла, і вперто чекала...
Пролітали роки... Переборовши
всі печалі і жалі, сама зростила і вивела в люди своїх дітей. Не плакала,
чекала...
Сьогодні, вже сорок п'ять літ над нами ясніє мирне небо.
Сорок п'ять літ мирне сонце цілує
постать солдата з автоматом,
що став охороняти спокій тих, що лягли на
вічний спочинок у сквері
Вічної Слави в центрі Семенівки.
І сьогодні, в таку ясну
річницю Перемоги, я згадала (вже вкотре в своєму житті) розповідь своєї мами,
яка стільки літ чекала...
Чекала і не плакала...
І не дочекалась...
3-4.05.90.
М. ПІШТА.
с. Семенівка.
