Зустріч
Квітує весна. Сонячні промені лагідно купаються
у білих садах, пестять ніжні квіти. Ні вдень, ні вночі не стихають дзвінкі
пташині трелі.
Травень... Скоро свято Перемоги!
Однотонно постукують колеса пасажирського поїзда № 101, що мчить з Москви до Івано-Франківська. За вікнами вагонів
пропливають безкраї поля, села в зелено-білявих вінках садів, переліски з синіми озерцями рясту. І тануть
у веснянім серпанку. Залишились позаду станції, перони яких пломеніють вогнем
тюльпанів (маленька частка їх чарує красою-свіжістю і моє купе), таємничі
гірські тунелі, казкові перевали.
І ось поїзд прибув у місто
Долину. Краса весни чарує зір, огортає серце тихим смутком...
— Тату, я їду до тебе!
Рідний! Я ніколи не бачила тебе, та все життя ти бачишся мені таким,
яким окреслила тебе в моїй уяві рідна
мама: кремезним, сильним, з добрими, синіми, ніби волошки,
очима, з чубом кольору стиглої пшениці.
І ще мама
розповідала, як ти гарно вмів косити
хліба, майже не відчуваючи втоми. І як їй було любо зв'язувати в снопи скошені
тобою жита і пшениці на твоєму широкому рівному
покосі.
Тату, я все життя чекала тебе! По війні, ще зовсім
малим босоногим дівчам, з манливою надією в серці я щодень бігла за село
виглядати тебе. Бігла по тій дорозі,
якою ти пішов назавжди від рідної оселі. Якою радістю світились оченята, коли,
бувало, біжу назустріч стомленим косарям, які жнивного надвечір'я вертали з
поля. Але... Між ними тебе не було. І
маленьке дитяче серце оповивав невимовний смуток. І тільки тоді, коли сонечко
вкладалося за обрій спати, я поверталась додому, витираючи брудними кулачками
очі.
Поїзд
зупинився, вивільнивши мене з полону
дум. Місто Долина, про буття якого
довелось мені знати з раннього дитинства, зустріло мене погідним небом,
сонцем, квітами. Крокую його широкою зеленою
вулицею, вздовж якої урочисто майорять червоні прапори.
— Тату, може й ти ішов колись цією ж вулицею, тільки
тоді не видно було сонця, не квітнули квіти.
І раптом я побачила...
— Тату! Якась невидима сила боляче стисла моє серце, впали з рук тюльпани. Зриваюсь і біжу, простігши руки... Нараз
зупинилась: — Ось ми й зустрілися, батьку !..
Здрастуй...
Болючі сльози вогнем обпекли обличчя і впали на холодний, як
лід, сірий камінь братської могили.
Опустилась на коліна і цілувала, цілувала холодний граніт...
А навкруги вирувала білява повінь весни...
15.02.83.
Мотрона ПІШТА.
с. Семенівка