Солов’їні, зоряні світанки

І життя барвисті, світлі ранки –

Попливли у сиву далину…

Дістаю зі скрині вишиванку,

Ту, що вишивала для Богданка

У далеку молодість свою.

 

Коси сива паморозь покрила.

Досі серцю вишиванка мила,

Бо кохання перше – вічний біль.

В битві там, за сонячні Карпати,

Де земля палала, небо й хати –

Був його останній смертний бій.

 

Нічия не стала вишиванка,

Бо чекає все життя Богданка,

Дзвоники на ній – не відцвіли.

І чому ті росяні світанки,

Що стрічали в юності з Богданком

Через все життя не пролягли?

 

І оті барвисті, тихі ранки

Все життя стрічаю без Богданка,

Ранить душу згадка про війну.

Досі серцю вишиванка мила –

Не вдова, й нікому не дружина

Заплітаю в коси сивину…

 

                                8 – 9. 08. 79.

 

  

 

 

Йшли бої жорстокі за Долину,

Від снарядів, бомб – земля гула...

Падали в бою солдати,

Щоб жила Вітчизна-мати,

Україна мила щоб цвіла.

 

Хмар сягає обеліск в Карпатах,

Під горою, де ріка шумить.

Вічним сном тут сплять солдати,

Квіти носять їм дівчата,

І вогонь безсмертя тут горить.

 

О, Долино, місто прикарпатське,

Над тобою небо без грози.

Квітнуть скрізь троянди, ружі...

Тільки серце моє в тузі:

Батькову могилу бережи.

 

                                  17. 07. 76.

 

 

  

 

 

В житті перетерпіла ти не мало:

Війни голодні і тяжкі літа, –

Жила, і ні на що не нарікала

Моя сестра.

 

Війна лишила горе непоправне:

Не прийде батько до свого двора.

Немає в кісках стрічок різнобарвних –

Не плач, сестра!

 

В житті стежки тернисті подолала

Душа твоя і добра, і проста.

А щастя – дальнім маревом блукало...

Терпи, сестра!

 

Біляві коси рано посивіли,

Немов ріка спливли твої літа,

За обрій, ніби коні, промайнули –

Живи, сестра!

 

В тяжку годину, в горі непоправнім,

Як хтось із рідних піде в небуття –

Всі болі переборе серце славне!

Кріпись, сестра!!!

 

                                        12. 10. 79.

 

 

 

 

 

 

 

Навкруги – весни білява повінь

І квітує сонцем горицвіт.

Юнко ясноока, над тобою

Пролетіло лиш сімнадцять літ.

 

Солов’ї щебечуть, і зозуля

Лічить у гаю чиїсь літа...

О, чому не в день весілля-щастя

Юні плечі покрива фата?

 

Відспівали соловейки в лузі,

Мало літ зозуля накувала.

Ніжний, чарівний троянди цвіт

Чорна мить навіки обірвала.

 

                                   6. 08. 79.

 

                                   М. ПІШТА.

                                          с. Семенівка.