ВЕРБИ
Стоять верби біля
річки,
Снігом віти
вкрились.
На той ліс, що
ледве мріє,
З сумом
задивились.
Були свідками ті
верби
Зустрічі одної:
Повз них влітку
йшли до лісу
Хлопець з
дівчиною.
Верби чули їх
розмови,
Бачили усмішки.
Жартували молоденькі
–
Йшли до лісу
пішки.
...Пройшло літо,
пройшла осінь,
Зима наступила.
Він поїхав у
Карпати,
Вона –
залишилась.
Стоять верби мовчазнії,
Ген, вдаль
задивились.
Наче й вони в
чомусь винні:
Стоять –
зажурились.
Зажурились верби
в лузі,
Бо вони те
бачать,
Як біля них
дівчинонька
Часто тихо плаче.
Плаче одна під
вербами
І тяжко зітхає:
Десь поїхав її
милий –
Вісточки немає.
12. 12. 66.
«СОЛОВЕЙКО»
Його всі називають
“соловейком,”
Але чому? – сама
не знаю я.
Лиш знаю те, що
це – хороший хлопець,
І, дійсно, схожий
він на солов’я.
Риси обличчя в
нього симпатичні,
І знаю, що відзивчива душа.
Напевне не в
одної тут “мадонни”
За ним болить дівочая душа.
Закінчила із ним
я разом школу,
І різними
дорогами життя нас повело...
Всі однокласники,
мов птахи, розлетілись,
А він не залишив
своє село.
Три роки
відслужив в Радянській Армії,
І знову
повернувся в рідний край.
Перед поверненням
писав своїй дівчині:
–Я їду, мила, ти
мене чекай!
Та дівчина його
вже не чекала:
З другим
стрічатись влітку почала.
Як шкода, що вона
не дочекалась
Такого хлопця,
хлопця – солов’я.
...І ось вже
дома, наш солдат хороший,
Він з усіма
приємно говорив...
А час летить... І
ось одного разу
Мене до танцю в
клубі запросив.
Потанцювать пішла
не відмовляючись.
За кожен танець –
дякував мені.
Подумати приємно:
з нами поруч
Живуть такі
хороші хлопці – солов’ї.
15. 06. 65.
с. Семенівка.
