Спомин
Радіє сонцю синьооке небо.
У позолоті бронзовій — сади...
Ми з мамою копаєм на городі Картоплю...
Уродилась — хоч куди!
Осінній день, мов казка неповторна.
Повітрям чистим дише вітерець...
Сполохав тишу осені неждано,
Потрапивши
під лезо, камінець.
Викопує матуся кущ картоплі,
Землиця розсипається м'яка.
— Іди сюди! — мене позвала стиха,
Тремтить чомусь в рідненької рука.
У теплих тих натруджених долонях,
Яким навік не складено ціни,
Лежав патрон, іржавий і холодний—
Глухе відлуння
грізної війни.
І порох, що від часу втратив силу,
На землю тихо сипавсь із руки.
Мовчить матуся... Серце обпікає
Болючий спомин, як полин гіркий...
Дивлюсь на маму, дякуючи долі
За наше мирне, сонячне буття.
Лежить патрон іржавий на долоні:
Чиєсь не обірвалося життя.
...В дітей війни уже сивiють скроні,
Летять літа, і тануть, наче дим...
Лежить патрон на маминій долоні —
Чиєсь життя лишилося живим!
9.04.85.
