Село моє, щомиті ти зі мною
В далекім цім засніженім краю.
Бриниш у серці піснею-журбою...
До тебе лину і навік люблю.
На берегах Хоролу, в травах росяних,
Дитинства загубилися стежки
Й там, де в полях, по стернях щойно скошених,
З малечею збирала колоски.
Жита високі, материнка в полі,
Повітря – не надишешся: кришталь!
Зайча лякливе із під ніг – стрілою,
На спинку – вуха і майнуло вдаль.
Село моє – з любові і печалі.
Змахну сльозу і сумно посміхнусь:
Дорога за село... У димні далі
Пішов татусь і вже не повернувсь.
Ти, мила серцю Липоводолинщино,
Де лип духмяний квіт, стежки – в поля.
Не віднайти у світі серцю ближчої
За тебе, рідна матінко-земля.
В краю далекім – тундра рідколиста,
В озера впало небо голубе.
Високі гори обступили місто,
А я люблю і кличу лиш тебе.
Це, “в гороб’ячий скік”, коротке літо
В полярний день в жарках горить-цвіте,
Промінням куцим сонячним пригріте,
А в серці – щем: не те, не те, не те...
Буває небо спалахне грозою,
Веселку розмалює, як в раю.
Але, але... тобою я хворію,
Село моє, у цім чужім краю.
Тебе не обрамляють сині гори,
Озера й тундра – теж ландшафт не твій.
...Чарують зір лани широкополі
Їх різнобарвний сонячний сувій.
Хоч “сяйво” над тобою дуг не пише,
Ген-ген озера й голубі моря,
Та сонце над тобою найтепліше
І найясніша вранішня зоря.
Між хмар низьких високе бачу небо,
В нім – найяснішу вранішню зорю.
Село моє, щомиті ти зі мною
В далекім і суворім цім краю.
23 – 24. 02. 2001.
Мотрона ПІШТА.
м.м. Норільськ – Талнах.
