В яснім промінні
вранішнього сонця
Роса, мов
самоцвіти, виграє...
І в босоноге,
грізних літ, дитинство
Щемлива згадка
поверта мене.
Так часто-часто в
пам’яті спливає
Дитинство... Й
манить на свої стежки:
Як пасла кіз у
лузі, біля річки
І по стерні збирала
колоски.
Як бігла боса по
холодних росах
Із сумкою
солдатською в руці,
В якій несла –
старий буквар і зошит
І списані
маленькі олівці.
(Солдатська сумка
– у руках дитини...
Звідкіль-бо у
школярочки вона?
Портфель шкільний
би, стрічечки їй мати –
Нема-нема:
забрала все війна.)
...Війна,
війна... Її не пам’ятаю –
Матуся у житті
оповіла,
Як в ті далекі
дні, ясні і гожі,
Мов дикий смерч
ввірвалася вона.
Завихривши у
лютій круговерті
Мирну працю
трударів-людей,
Спокійні тихі
сни, пісні дівочі
І сонцесяйні
усмішки дітей.
Хліба в полях
дорідні колосились,
А десь – уже
горіли у вогні.
У тридцять шість
– вдовою стала мама,
Життя ще й року
не було мені,
Як вдерлися
чужинці в нашу хату:
– О Kinder gut! Du, Mädchen,
kommen schnell.
Не пам’ятаю, як
фашист пихатий
Поклав у рученята
карамель.
А мама карамель
оту ворожу
У кут хатини
кинула мерщій.
Помітив кат і
миттю автомата
Направив в груди матері моїй.
Ненависть нашу
ворогам не вбити!
(Бувають в світі,
все-таки, дива!)
Взяла над катом
верх селянка-мати
І чудом
залишилася жива.
...Останній залп
війни. І знову – сонце!
Та щемний біль
дитяче серце рве.
Щодень я бігла в
поле по стежинці
Ген, за село, щоб
стрів татусь мене.
Чекала марно, бо
душа дитяча
Не знала ще, не
відала вона,
Що мертві із
війни – не повертають.
...Було
дитинство, і... була війна.
Як, часом, хочу
я, аби дороги
В дитинство хоч
на хвильку привели.
Дороги! Не
вертайте у дитинство
Обпалене
пожарищем війни.
29. 08. 78.
Мотрона ПІШТА.
с. Семенівка.
