Новела
Рідна мати моя...
З перших днів настання і до кінця свого буття, ні
січень, ні лютий так і не змогли встановити справжні свої зимові права.
Збиралися «засікти»
морозами, закрутити віхолами, а лише раз чи два відбулися слабеньким морозом,
інколи струснувши на землю білі пушинки. А потім лютий
посміхнувся лагідним сонечком братові березню і подав йому свою, не по
зимовому теплу руку.
Вже давно спробували свої голоси, «німі» взимку, дикі
голуби. Зовсім по-весняному клопочуться і дзвінко співають в саду синиці.
Березень вже ступив на
поріг, привітавши нас з першим і занадто
раннім прильотом диких качок.
На рідне подвір'я вийшла
з хати старенька, зігнута роками, бабуся. Може вийшла привітати тепле
березневе сонечко, а може, як і кожного дня, щоб зустріти листоношу.
Мати... Дивлюсь на її
стареньку постать, поринаю в думи, і сум огортає серце...
Тепле сонечко, поцілуй таке добре, покрите
зморшками, мамине чоло. Вона за все своє життя ні разу не проспала твого ясного сходу. А колись,
давно-давно, в один із
серпневих днів грізного сорок четвертого, твій схід був для неї чорним...
Мамо, мамо... В тридцять
п'ять літ ти, ховаючи сльози від дітей, тримала в
руках папірець, страшні слова
якого, здається назавжди
заступили сонце: «Ваш чоловік... проявивши
мужність і відвагу... 2 серпня 1944 року»... Вдова... Безліччю невидимих болючих
стріл пронизувала все твоє єство страшна
звістка. А на руках — четверо малолітніх дітей!
Добра моя мамо,
вклоняємось тобі, цілуємо твої золоті руки... Скільки ти пережила і
набідувалась з нами в важкі повоєнні роки. Ти, як бджілка, трудилася дома і в
полі від зорі і до зорі, та все одно — не мала змоги сама нагодувати і зодягти
нас. І все ж переборовши всю ту тяжку ношу життя, те горе, що важким тягарем
лягло на твої вдовині плечі, ти виростила нас і вивела в люди.
Вічне спасибі тобі, рідна
наша мамо!
...Край воріт промайнула
постать листоноші, і я побачила, як заспішила, не по роках швидко, (вісімдесят
літ вже накувала безжалісна зозуля), мама від воріт до хати. В її очах, в яких,
скільки себе пам'ятаю, завжди був затаєний щемний
смуток, на мить затепліла радість: тримала в руці голубий конверт з досить
коротенькою адресою «Польова пошта... ». Несла в хату теплу звісточку від
внука...
березень, 1989 р.
Мотрона ПІШТА.
с.
Семенівка.
