Ці слова, написані мною, я читала
солдатським вдовам
на сцені Семенівського БК, коли в селі проводився
день
присвячений
вшануванню
солдатських вдів, 4. 11. 84.
Скоро мине 40 років, як відгриміли
останні залпи
Великої Вітчизняної. Залікувала Земля-матінка свої
рани. Квітнуть тепер ромашки, шумлять жита, там, де колись були воронки від бомб і снарядів.
Минають літа... Та ніколи не
залікуються рани в серцях солдатських вдів. Дорогі наші матері! Солдатські
вдови! Ви вміли вірно чекати і дотепер лишилися вірними пам’яті тих, хто не
повернувся з вогняних доріг війни. Переборюючи горе, ще не звикнувши до
страшного слова “удова”, Ви на своїх плечах винесли весь тягар війни. У Вас,
майже в кожної, дома була купочка дітей, а Ви – одна.
І в тяжкі повоєнні літа, часом непосильна ноша лягала на Ваші плечі, але Ви
всюди встигали і вдома, і в полі за себе і за тих, кого не дочекались. Мама моя
теж залишилась удовою в сорок четвертім.
Гірка удовина доля... Та я ніколи
не бачила, щоб мама при нас плакала, так же, як і не чула, щоб вона співала. Та
одного разу, ще будучи маленькою школяркою, прийшовши зі школи, я в сінях
почула, що мама тихенько наспівувала якусь журливу пісню, залишившись в хаті
одна і латаючи якусь нашу стареньку латану-прелатану
одежину. Я зайшла до хати – пісня стихла, і я побачила, як в мами по обличчю
котилися сльози. “Чого плаче мама ?” – думала я тоді. І промайнув не рік, не
два, навіть – не десяток, аж доки я стала здатна зрозуміти її біль.
Дорогі матері, солдатські вдови!
Хай Вам ще довго живеться і прекрасно здоровиться в сімейному колі турботливих
дітей Ваших, внуків і правнуків!
Хай більше ніколи не повториться
чорний ранок – 22 червня 1941 року!
Хай ніколи – ніколи зловісний дим
не затьмарить небесну синь!
Хай над Вами завжди буде мирне
небо, світить мирне сонце і радує серце мирне життя!
В мене – підростає син... І моє
саме найсвітліше бажання – аби він був тільки солдатом миру! Щоб на його плечі і
на плечі Ваших внуків і правнуків, на плечі всіх синів Землі, ніколи не лягла
шинель війни.
Хай більше ніколи не плачуть
матері!
Хай більше ніколи не шукають діти
священних батьківських могил!
2. 11. 84.
М. ПІШТА.
