Етюд

ЧЕКАННЯ

 

 

Ось і  настав час, зимі-матінці здати свої права. Ніби й не було тріскучих морозів, сніжних завій. Прийшла весна.

За коротенький проміжок часу осіли високі перемети, перетво­рюючись у дзвінкоголосі струмоч­ки,   які    весело    жебоніли, гойдаючи  на   своїх   холодних хвилях  грайливі сонячні     зайчики...

Вона стоїть, ледь торкаючись плечем білокорої берізки, що росте на її подвір'ї, вдихає бентежні за­пахи молодого весняного вітру. Ласкаве сонце зігріває своїм зо­лотавим промінням кожну гілочку ще не пробуджених від зимового сну дерев, торкається Її обличчя, віддзеркалюється в талих водах. В повітрі розливаються пташині голоси, дзвенить радісне цінькання синиць.

В полоні сонця і весни Її серце обвіває сум. Воно, зболене, давно чекає на ті світлі хвилини, які бачить Вона лише в мріях і снах.

— Прожили ми з тобою ще одну зиму, казко синьоока, і знову зус­трічаємо весну... — тихо промов­ляють Її вуста.  Прожили... Зус­трічаємо... В однім селі. Під рід­ним небом, та... не поруч. На все життя Ти перейшов   мені дорогу. Я чекаю...

А Ти, інколи, лише на хвильку заяснієш лагідним сонечком, торкнешся серця, зігрієш душу єдиним промінчиком. І знову на ясне твоє личко  кидають тінь хмари незрозумілого смутку або холодної байдужості.

Знаю, без Тебе - не зігріє мене весна. Ти – моє сонце, казко синьо­ока... Тож зійди ясно, освіти і зі­грій дні життя мого і Ти відчуєш яке тепле в мене серце, котре на­лежить тільки Тобі.

Поклич... Я   назавжди розвію непривітні хмари, і вони   більше ніколи не зможуть кинути тінь на миле твоє личко.

Придивись: я та, єдина, яку чекаєш...

 

                                              27.03.- 2.04.85

Мотрона ПІШТА,

член  літературної  студії

імені  Федора  Швіндіна.

с. Семенівка.