–Вперед,
товариші! За Батьківщину! –
Своїх бійців в
атаку він повів.
Фашисти з гір
стріляли без упину, –
Упав і підвестися
вже не зміг.
І стало молоде
життя згасати.
Дивились сині очі
в димну даль,
А дома жде сім’я:
дружина, діти,
Страшну їм
звістку принесе поштар.
Пожити –
залишалися хвилини.
Не стало сили й
голову піднять,
В останній раз,
щоб глянути на землю,
З якої вже ніколи
не вертать.
Ледь зводивсь дух
в пораненому тілі
Й свідомість
залишала назавжди.
Підбіг товариш,
глянув в очі сині,
Пілотку – в руки,
й нахиливсь над ним.
Поцілував лице
смертельно-бліде,
З ним скільки
фронтових пройшли доріг!
–Прощай, наш
командире! Прости, брате,
Що я тебе від
кулі не вберіг.
...Заснув навік
солдат біля дороги,
Де кучерява
яблуня росла.
–За командира! –
І здригнулись гори:
Пішли в атаку
небо і земля.
Громили-гнали
чужоземця люто,
Щоби затямив,
клятий, на віки!
...Стоять в
шинелях бронзових солдати,
Кладуть до ніг
дівчата їм квітки.
...Ідуть роки...І
рідна сива ненька
З чеканням
звиклась: тридцять літ вже жде...
А біля шляху
яблуня старенька
Твій, батьку, сон
і спокій береже.
21. 09. 76.
