Ти приїжджала, сестро, чи приснилось,

Все промайнуло, як політ стріли.

Поговорили – не наговорились.

В розмовах тих – в дитинство забрели.

 

І скільки раз спливло воно у згадці

Важке, без тата (бо була війна).

В роки голодні юними, сестриці,

Ви полетіли з рідного гнізда.

 

...Ледь пам’ятаю як жили ми в купі,

Бо ще зовсім маленькою була,

Як в дні голодні і морози люті

Нас мама зігрівала й берегла.

 

Як у нужді злиденній серцем тліла,

Бо нас четвірко, а вона – одна.

Всі силоньки поклала, все стерпіла,

А в лапи смерті нас не віддала.

 

Як рибонька об лід щоденно билась:

Сапала в полі ланку буряків,

Снопи в’язала...(де ж то брались сили

В душі голодній? – не збагну віки!)

 

В обідній час, як з поля йшла додому,

Несла на спині в’язочку дровець,

Щоб ввечері (гірка вдовина доля)

Спекти в печі із щавілю млинець.

 

А завтра знову, під палючим сонцем,

В’язать снопи, (бо в полі йдуть жнива.)

Зв’язавши в вузлик жменьку колосочків,

Вертає з поля ненька ледь жива.

 

Та не спочинок жде її у хаті:

Обтерла колоски при каганці,

В сусіда щоб на жорна помолоти

Не на муку, хоч на якісь крупці.

 

Вечеряла, чи ні? – лиш Богу знати,

Усе що мала, діткам віддала.

І вже тоді, як їх уклала спати,

В кут – на ікону, а в очах сльоза.

 

Ніч... У постіль, ні, не лягла – упала.

В сорочці полотняній остюки

Всю ніч жалили тіло... Спить матуся,

Немов убита. О, полин гіркий!

 

А вранці-рано – огород сапала.

Повз огородець тіточка ішла,

В макітерці малій пшеничні з сиром

Вареники Захаровні несла.

 

Спинилась біля мами, пригостила,

(Аж три дала): «Бери і з’їж сама...

Кістки та шкіра... не неси до хати...

Якщо Господь яку... –  їх не одна.»

 

Пішла. У серці запекло – майнула

До хати, аж перехопило дух.

Варенички (нікого не минула),

Всі розділила ненька на п’ятьох.

 

*     *     *

 

Були у нас дві кізоньки сивенькі,

Гонили сестри пасти їх в луги.

Ці, – Райка й Зірка, молоком смачненьким

Нам в лихоліття вижить помогли.

 

Як тільки-но колгоспний сад відквітне

І на гілках зав’яжуться плоди,

Із полотна торбиночку узявши,

Сестрички йшли по яблука туди.

 

Ні хліба, ні до хліба. Бідна мама

Сивіти стала, зморшки – на лиці.

Вечеря: в мисці ловимо ложками

Ті яблука кислючі в молоці.

 

Набідувалась... Підростали діти.

Пішли до школи старшенькі. Та як:

Одна на двох чобіт подертих пара,

Латки одіж тримали на плечах.

 

*     *     *

 

За роком рік у бідності минали...

Ступили в юність старші дві із нас.

У неньки Насті серце защеміло:

“З гніздечка – двоє... в неблизький Донбас.

 

А може там їм доленька крилата

Обом всміхнеться яснооким днем.”

(Та де: немилостива і щербата

Понині нас обпалює вогнем!)

 

Трудилися... Найстарша в мерзлім грунті

Траншеї рила для водопроводу,

А потім – в шахті. (Куці заробітки),

Та неньці йшли поштові переводи.

 

А як навчалась я в четвертім класі,

(Їй-Богу, пам’ятатиму завжди –

Дитинства радість не підвладна часу),

Портфель шкільний в дарунок привезли.

 

Ним марила і так хотіла мати,

Й діждала я щасливих цих хвилин!

В руках просили учні потримати

Портфель чудовий, на весь клас один.

 

*     *     *

 

Ходила взимку  в ліс за хмизом мама,

А він – сирий, і не горів, а тлів.

На стінах лід, якимись блисквітками,

Не одну зиму в хаті мерехтів.

 

В худенькім піджачку я із-за столу

Тікаю, (бо не всидіти ніяк):

Померзли пальці – ручка випадає,

І під столом за ноги щось кусає,

Щипа-щипа, немов клешнями рак.

 

А за вікном мороз тріщить-лютує...

Нагріти хату нічим, хоч кричи.

На ящичку посилочнім (з Донбасу)

Уроки я робила на печі.

 

Ми втрьох, я, Катя й мама, тут і спали,

(Лиш на печі витав тепленький дух).

А старшеньких, в дитинстві, – Улю й Олю,

В морози  на полу спасав кожух.

 

Так, день за днем, у горі непоправнім

Ростила діток  ненька-удова.

Біль вітер не розвіяв в чистім полі –

Кріпилась рідна... Все пережила!

 

*     *     *

 

Час –  пролетів. Ми виросли. І груша

(Що тато посадив ще до війни)

Росла... Крислата стала і хороша,

В фату вдягатись стала щовесни.

 

І нас, і всіх щоліта пригощала

Смачнючими плодами у дворі.

А в мами... Тихий щем у серці мами:

“Дивись, вже дочки стали на порі.”

 

Як і годиться – трьох зятів діждала

І рада, рада... Промайнув не рік,

І ось – уже четвертий зять у хаті:

Мій добрий , з Закарпаття, чоловік.

 

Ми дім новий із ним побудували

І перейшли, як випав перший сніг.

Старенька наша хатонька не знала,

Що стала сиротиною на вік.

 

В той день, як вийти з батьківської хати,

Останній раз спекла матуся хліб

В її печі. Й пішли, (щоб не вертати),

А серце бив якийсь щемливий дріб.

 

Зайшли ми в дім свій новий. Дітки – раді:

Зірвали тишу в хаті нанівець.

А в тій старенькій, що нас всіх зростила,

Зоставсь в печі лиш теплий попілець.

 

І тільки-но розвиднивсь перший ранок,

Ми з мамою – до хатоньки: “Пробач,”–

Як вкопані спинились на порозі:

Співав у хаті радіоприймач.

 

Для кого?..  Я зняла з стіни тихенько

Щоби забрать, й тримала у руці.

Співає в пустоту приймач!  А в неньки

Сльоза, як горошина, – по щоці.

 

Тепер би жити неньці: їсти, пити,

І дах вже не прокапує під дощ.

Хліб на столі і сало, можна жити,

В печі, чека обіду, смачний борщ.

 

*     *     *

 

Літа-жита... За обрій, ген, за обрій...

Усе життя – вдова. (Хто винен в цім?)

Загинув на війні наш тато рідний

Ще молодим, в неповних тридцять сім.

 

А тут... Це ж треба? Доля повторилась:

Дочка – вдова (з ясного неба грім!)

... В цей час зозуля десь літа лічила

Й затихла після “вісімдесят сім.”

 

Всі прожила, що птаха накувала.

(Тамую в своїм серці розпач-крик:)

В яких болючих муках доживала

Вона тяжкий свій удовиний вік.

 

Щодень вмивала їй лице і руки,

Давала ліки. Матінко, прости,

Що не могла прогнать від тебе муки,

Хотіла й не змогла тебе спасти.

 

Прости й за те, що рук не цілувала

В твоїм гіркім щоденнім неспокої.

І так запізно вже до них припала:

На ложі твого вічного спокою.

 

Погасла в небі зірка на світанні

І ранок помутнів в якійсь іржі.

... Минають дні у вічному чеканні:

П’ять років не вертаєш з-за межі.

 

*     *     *

 

А долі – що?  Все знай собі “жартує”:

В моє життя ввірвався буревій,

Зірвав листочок й без жалю завіяв

В далекий-предалекий край чужий.

 

Де вишні не цвітуть, пташок не чути,

Лише сніги... Щомиті серцем лину,

Де горбик рідний із хрестом святим,

Й пов’язана на нім моя хустина.

 

Я повернусь!  Впаду, візьму в обійми

Могилу, що на цілий світ – одна.

І притулюся серденьком до мами,

Торкнусь землі священної губами,

І прокричу на всенький світ: «Жива!»

 

... Ти приїжджала, сестро, чи приснилось.

Час промайнув, немов політ стріли.

Поговорили – не наговорились.

В життя минуле в згадках забрели.

 

Важке, без тата...

 

24 –27. 02. 2001.

М. ПІШТА.

м.м. Норільськ – Талнах.

Заполяр’я.

 

 

 

 

*     *     *

 

Твої ми цілуємо руки,

Матусенько наша свята.

В повазі дітей, онуків і правнуків

Твої хай проходять літа.

Війна твоє щастя забрала –

Всі болі здолать ти змогла.

Спасибі, що всіх нас зростила,

Спасибі, що всіх зберегла.

 

Жовтень, 1990 р.

с. Семенівка.

---

НАЗАД