З нових віршів

 

 

Ген, за селом, де аж за обрій – поле,

В час квітня, на березовій межі

Зустрілись ми, сердець самотніх двоє,

Такі близькі, й такі навік чужі.

 

І зустріч цю, далеко не юначу,

Що долі злій пішла напереріз, –

Зацілувало сонечко гаряче

Й безлисті віти весняних беріз.

 

Мій неземний... До пліч міцних горнуся,

Згораючи в чеканні стільки літ!

Зачарували серце пишні вуса,

Очей-зоринок синій-синій світ.

 

В траві торішній “братиків” озерця

Засіяли березову межу.

На все життя ти поселився в серці,

А долі із тобою – не зв’яжу.

 

Хоч інший вже не рік сліди шукає,

Мої сліди. І бути б з ним –  не зле,

А я ж бо, я,  лише тобою марю:

Ти – моє сонце, подих мій. Але...

 

І ранять душу, зболюють до краю

Уламки долі, гострі, як ножі.

І в ній – лише одна краплинка раю:

Ця зустріч на березовій межі.

 

                                1 – 20. 05. 97.