П і ш т а    М о т р о н а   П а н а с і в н а

 

А в т о б і о г р а ф і я

 

 

 

… Стояла, чекаючи на спокiй i тишу, осiнь 1943-го.

Жовтень палав осіннім багрянцем и загравами вогню.

Мужні сини Батьківщини, в сірих шинелях, гнали знавіснілого німецького ката з святої української землі. День и ніч свистіли кулі, рвались снаряди. Розсікали повітря моторошні залпи «Катюш». Падали бомби, залишаючи глибокі воронки-рани на тілі матінки-Землі.

11 жовтня, рано-вранці, крізь цю страшну «Симфонію війни», почувся слабкий голосочок немовляти, сповіщаючи світові про народження нового життя. Це народилась я, Мотрона Панасівна Голодна (нині – Пішта), четверта, наймолодша донька мами Анастасії Тихонівни і батька Панаса Яковича Голодних.

А далі – напівсирітське, важке, босоноге дитинство (батько не повернувся з важких доріг війни).

Закінчила середню школу. З дитинства зачарувала душу чарівна, крилата поезія. З нею стрічала радісні сторінки життя і долала негаразди. З 1974 року – член літературної студії ім. Федора Швіндіна «Пролісок», що діє при Липоводолинській райгазеті «Наш край».

Поезія и проза друкуються на сторінках районної і обласних газет, а також ввійшли до поетичної збірки «Пролісок», автори якої – члени літстудії  ім. Ф.Швіндіна.

В житті – зустріла чорнявого и доброго душею хлопця з Закарпаття – Василя Михайловича Пішту. Разом виростили доньку і сина, дождались онуків, яких безмірно люблю.

Люблю життя, природу, квіти, сліпуче сонце, зоряне небо і срібну куряву чумацького шляху.

Моє заповітне бажання: хай всі люди будуть щасливими! Хай сміється в чистім небі мирне сонце і приходять на землю тільки мирні світанки, і маленькі діти хай припадають не лише до маминих рук…

Жила і живу в Семенівні, що на Сумщині, в одному з найкращих і найкрасивіших сіл нашої рідної України, де чарують зір широкополі лани з синьоокими волошками між жовтавих хлібів; де протікає ріка Хорол і зеленіють луги з островцями білявих ромашок, де, майже, на кожному обійсті пломеніє кущ калини і красується своїм блискучим листям любисток; де не намилуєшся горобиновими, каштановими, ялиновими алеями, що ростуть в парку біля сільського Будинку Культури і в Сквері Вічної Слави біля Братської могили полеглих воїнів у Великій Вітчизняній війні, в центрі села.

Це – моє село. Моя колиска. Моя Любов!

 

Семенівко моя прекрасна,

Вишнево-солов’їний рай.

Люблю тебе я, зоре ясна,

З дитинства милий, рідний край.

 

Ти – з діда-прадіда колиска,

Що колисала весь мій рід.

Мене здалека ти і зблизька

До себе маниш, як магніт.

 

Земна краса твоя – нівроку:

Сади, поля, ріка, мости...

В усі чотири пори року

Від тебе віч не відвести.

 

Коли весни ласкавий подих

Зазеленить сади, гаї –

Не сплять у зарослях бузкових

Дзвінкоголосі солов’ї.

 

У неповторну днину літа,

В годину щедро-гомінку,

Ласкавим сонечком зігріта

Ряхтиш в трояндовім вінку.

 

Ріка Хорол тебе голубить

В лугах широких день при дні,

І тихоплинні води губить

У ромашковій далині.

 

А як обтрусить осінь листя,

Сповиє в хмари небеса,

Ти –  в горобиновім намисті,

Як та дівчинонька-краса.

 

Покриє землю ковдра біла,

Завії пустяться в танок.

І ти –  снігуронька чарівна

З манливих, сонячних казок.

 

Не надивлюсь на твою вроду...

І дійсність це, а не міраж:

Мережки труб газопроводу

Вписалися у твій пейзаж.

 

Семенівко моя прекрасна,

Тебе у снах і наяву

Люблю безмежно, зоре ясна,

В тобі й з тобою я живу.